14:38:49
МКС - пряма мова: Андрій Чепіга

Сьогодні у рубриці «МКС – пряма мова» презентуємо інтерв’ю з Андрієм Володимировичем Чепігою, кандидатом у майстри спорту з альпінізму, неодноразовим чемпіоном та призером змагань з альпінізму у висотному класі, «Сніжним барсом», інструктором ІІ категорії, людиною з чудовим почуттям гумору, яку новачкам в горах майже неможливо наздогнати.

- Андрію Володимировичу, розкажіть, як і коли Ви прийшли в альпінізм? Що спонукало Вас піти в гори?

- Прийшов через романтику. Саме через романтику. Я бачив по телевізору гори, сніжники, мені туди дуже хотілося. Я навчався у Київському інституті інженерів цивільної авіації (прим. – нинішній Національний авіаційний університет) на факультеті автоматики, спеціальність «обробка польотної інформації», це про чорні скриньки. При нашому інституті була секція, я прийшов туди з товаришем. Тодішній керівник секції подивився на нас і запитує, ви що, не хочете ходити на заняття з фізкультури? Цього не буде, ви будете ходити і туди, і туди. Навчатися було важко після армії, після роботи. У мене не вийшло ходити на тренування.

Потім десь у 1980-му році я прибився до туристів, пішов у похід по Приельбруссю, це була гірська 2-ка. Потім на лижах взимку по Карпатах на студентські канікули пішов. Сам навіть один чи два рази водив лижні походи. А потім на 4-му курсі вирішив, що хочу ходити на вершини. У походах ходили по перевалах, а мене більше приваблювали вершини. Врешті у 1981-му я знову пішов у секцію, і там усе закрутилося. За путівкою я поїхав у табір «Алібек» у Домбаї. Путівка була прострочена, але все вдалося. Потім майже кожного року їздив на збори. До 1986-го находив необхідні на 1-й розряд маршрути. Тоді були обмежені можливості, путівка видавалася одна на рік, інші – за гроші, яких не було. Звичайні альпіністи їздили по путівках, лише сильні команди могли дозволити собі організувати якісь збори.


А.В. Чепіга на зборах в альптаборі «Зесхо», Кавказ, Грузія, 2014 рік.

- Чому Ви вирішили далі ставати інструктором? Хотіли передавати досвід?

- Я не можу сказати, що я цього хотів. Виходило так, що, ставши інструктором, я міг усе літо знаходитись у горах. Я працював спочатку в інституті на кафедрі, потім у різних аеропортах. Тоді ще діяв наказ Сталіна про те, що альпінізм є військово-прикладним видом спорту, й інструкторам на підприємствах повинні давати відпустку за власний рахунок. Першу школу інструкторів я закінчив у 1986-му у Приельбруссі, наступну – у 1988-му.

У Радянському Союзі було усе планомірно – з одного міста на рік приймали обмежену кількість охочих, або не приймали взагалі. А я був зухвалий, зібрав документи, купу папірців, довідок – комсомольська характеристика, характеристика від секції, направлення… Усе необхідне відправив в управління альпінізму в Москві. І одного разу їхав у відрядження через Москву і думаю, чому б не зайти самому в управління альпінізму. Заходжу, сидить чувачок такий непримітний, я у нього запитую, що до чого. Він подивився, каже, так, у вас всі документи є, але немає заяви про прийняття до школи інструкторів. Я написав її на місці. Лише згодом дізнався, що переді мною був Кропф Фердинанд Алойзович, легенда радянського альпінізму (прим. – майстер спорту з альпінізму, заслужений тренер СРСР). Через деякий час я знову був у відрядженні, зайшов до нього дізнатися, як моя заявка. Він каже, все добре, але вам забагато років – 36 чи щось таке, але мені стільки виповнилося б аж улітку. Він запропонував поїхати за власний рахунок, хоча й була практика їздити по путівках. Я написав заяву, це його дуже сильно здивувало, підкупило, так би мовити. Сказав, що комісія це точно врахує. А він виявився головою цієї комісії. Через деякий час мені у Київ прийшло запрошення.

- Чи були якісь особистості, які Вас надихали?

- Усюди трапляються цікаві люди. Коли я працював інструктором у Грузії, в «Айламі», начальником учбової частини був Важа Георгійович Матітаішвілі, дуже цікава людина, як на мене. Туркевича і Бершова пам’ятаю. Зустрічав їх в Ала-Арчі, там саме проходила першість Союзу, вони йшли якийсь складний маршрут на Вільну Корею. Ми поїли їх чаєм у таборі. Міша Туркевич був дуже веселий.

- Розкажіть про Ваші кращі сходження, маршрути, які Вам принесли найбільше задоволення? Улюблені гори?

- Я не можу сказати, що це аж таке задоволення – це завжди випробування. Задоволення отримуєш після того, як маршрут пройшов. Пам’ятаю сходження на Шхару, моя перша 5-ка. Я працював інструктором в основному на базі «Айлама», облазив там усе. Ходив траверси Айлами, Шхари. До цього ми дуже багато їздили Азією.

Щодо гірських районів – дуже запам’ятався Непал. Я читав про Гімалаї у радянських книгах, а потім у 2011-му році туди потрапив. Ми робили сходження на Пік Мера, Барунцзе, і я не міг повірити, що це насправді. А так, я не можу сказати про якісь одні улюблені гори, мені усі подобаються.


А.В. Чепіга проводить скельні заняття для групи на зборах в Ала-Арчі, Тянь-Шань, Киргизстан, 2015 рік.

- Як Ви стали «Сніжним барсом» (прим. – почесний неофіційний титул, яким нагороджують альпіністів, що здійснили сходження на найвищі вершини колишнього СРСР)?

- Випадково. Я випадково дізнався у 2003-му році, що Володя Ланько та Міша Чухрай збиралися на Хан-Тенгрі. Я подумав, чому б мені не поїхати. Я не збирався, просто поїхав. Моїм напарником був Андрій Іщенко, який пізніше загинув на піку Комунізму. Сходив, і класно, думаю, мрія збулася, дуже гарна гора, як Маттерхорн виглядає. А потім мій знайомий із Запоріжжя Анатолій Кирилович Бланковський (він помер під Ельбрусом у 2016-му через хворобу серця) зібрався на пік Перемоги. Така погода вийшла, що я сходив на Хан-Тенгрі ще раз. Випало багато снігу, і Перемогу довелося відкласти. Потім якось з Пашею Кіречиком на пік Корженевської, Комунізму сходили.

- Що Вам найбільше запам’яталося під час цих сходжень?

- Найяскравіший спогад залишився про сходження на Перемогу у 2010-му, коли на піку Важа Пшавела (6918 м) я провів 7 ночей у сніговій печері. Ми пішли туди з одним товаришем з Томська. На такій висоті печеру рити непросто. Коли ми прийшли на Важа Пшавела, я знав, що треба рити печеру, у мене було таке передчуття. А товариш поставив намет, каже, погода без вітру, цього вистачить. А я вирив печеру. Наступного дня почалася сильна непогода, напарник швидко зібрав намет і заліз у печеру. Там ми просиділи, не змогли сходити і повернулись. Відпочили і пішли ще раз. Одразу після нас на цьому ж самому місці навіть загинула людина, яку я знав з «Айлами». І ще один росіянин потім загинув. Наче все просто, але перевтома, серцева недостатність на такій висоті стають смертельними.

- Як Ви порадите готуватися до сходжень на 7-тисячники?

- Я завжди готувався, бігав багато. Головне – це витривалість, якщо є досвід техніки альпінізму. Зараз я бігаю вдвічі менше через вік, починають боліти суглоби.

- Але групи все одно за вами не встигають!

- Встигають, це все намовляють. Я бігав не спеціально, просто вважав, що це дуже корисно, неодноразово брав участь у марафонах. І зараз вважаю, що краще за біг нічого немає. А ще велосипед і плавання.


А.В. Чепіга на зборах в Ала-Арчі, Тянь-Шань, Киргизстан, 2015 рік.

- Чи доводилось Вам потрапляти ще у якісь екстремальні ситуації, холодні ночівлі, наприклад?

- Неодноразово. Якось у Фанах лізли з Ковальовим на вершину Замок, маршрут 4Б, це був початок зміни, не було достатньо акліматизації. Здавалося, що вершина поруч, але всі сказали, що не можуть далі йти. А ми сказали, зараз швидко збігаємо і повернемося. Поки ми дійшли, уже потемнішало, вночі лазінням почали спускатися. Ковальов зірвався, але зачепилася мотузка, і він, на щастя, не розбився. Ми сіли і просиділи всю ніч. За нас дуже непокоїлися, зв’язку з нами не було. Дуже зраділи, коли ми повернулися.

Бували комічні ситуації. Наприклад, поїхали ми якось в альптабір «Туюк-Су», жодних описів маршрутів тоді не було. Люди залізають по 3-ці на одну гору, ми на іншу, а виявляється, що ми залізли на ту гору, на яку мали залізти вони, а вони – на нашу. І ми по рації перемовляємося.

- Що Ви можете сказати про тенденції комерціалізації у сучасному альпінізмі?

- Комерційний альпінізм має місце, є у людини гроші і бажання – вона йде, заради Бога. У чомусь це погано. Минулого року я був на Леніна, і можу сказати, що в основному приходять непідготовлені люди. Не можна змішувати комерційний альпінізм зі спортивним.

- Як, на Вашу думку, заохочувати людей ставати інструкторами, займатися спортивним альпінізмом?

- Спортивний альпінізм розвивається так, як розвивається. Просто для людей важливішим є забезпечувати свою сім’ю, і має бути величезний ентузіазм стати інструктором. На це прожити не вийде. У гідів за кордоном ситуація інша: зимою вони на лижах працюють з клієнтами, а влітку водять у гори, у них нормальні ставки. Але з іншого боку, коли це стає роботою, задоволення та романтика втрачаються.

- Що Ви думаєте про гірський туризм? Зокрема, про об’єднану класифікацію гірських перешкод? Чи застаріла радянська класифікація перевалів у гірських походах?

- Класифікація точно застаріла. І взагалі альпінізм – це не вид спорту, як в усьому цивілізованому світі. Спортивна складова є, але це не спорт, це спосіб проведення часу. Так само туризм. Яка різниця, ходити через перевали чи на вершини? До того ж зараз межа між гірським туризмом та альпінізмом розмита. У Радянському Союзі таке розмежування було виправданим – це допомогло туризму та альпінізму. Як на окремий вид спорту на це виділялися гроші, будувалися бази, усе розвивалося.

- Можливо, для відкриття нових маршрутів у нерозвіданих регіонах світу людям будуть необхідні навички гірських туристів?

- Альпіністи точно не тягатимуть важкі рюкзаки: зараз є вертольоти, шерпи, вони все доставлять, а інакше ти будеш лише тягати вантажі і ні на яку гору не підеш. Серйозне сходження зусиллями самих лише альпіністів неможливе.


А.В. Чепіга на зборах в Ала-Арчі, Тянь-Шань, Киргизстан, 2015 рік.

- Які ще у Вас є хобі?

- Люблю тварин. Але зараз у мене є лише рибки. Рік тому помер папуга карела, жив у мене 15 років, ручний, спілкувався. Здається, просто собі птах, а у нього є купа емоцій: злість, ніжність, доброта. Їв зі мною вівсянку вранці. Я ж лисий, він сідав на голову. Якось їду вранці в метро, приїжджаю на роботу, мене питають, що це у тебе на голові – а він мені на голову напудив, я й не помітив. Зараз думаю собаку завести, раніше у мене була ціла купа різних тварин.

- Що побажаєте людям, які займаються альпінізмом? Чого їм не вистачає?

- Комусь мотивації, комусь часу. Але в усіх різні цілі: для когось це просто задоволення, якісь складні маршрути йому не потрібні. Не кожному треба бути забійником.

Я рекомендую просто ходити на красиві гори, цікаві маршрути, а не орієнтуватися на 2-3-4-ки. Це абсурд, коли приїжджають люди і кажуть, ми сходили дві 2-ки, чотири 3-ки, а навіть не запам’ятали назви вершин. Сенс альпінізму втрачається. Треба готуватися до маршруту, а не бігати закривати «клітинки». Цей абсурд залишився з радянських часів, зараз це також спостерігається. Розмова не про гори, а про 2-3-4-ки. Ходити треба для задоволення.

Спілкувалась Аліса Покровська

Фото – Станіслав Яндульський

Переглядів: 146 | Додав: sandruschenko91 | Теги: МКС пряма мова, інтерв'ю, Чепіга, Аліса Покровська | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
avatar