19:46:36
МКС - пряма мова: Юрій Бабенко

Турист з величезним багажем досвіду, тренер чемпіонів, майстер спорту зі спортивного туризму та спортивного орієнтування, голова Комісії з інфраструктурних проектів і масового туризму ФСТУ – Юрій Іванович Бабенко – розповідає неймовірні історії зі свого насиченого похідного життя, пояснює ключову ідею змагань з техніки туризму та пропонує дієві механізми підготовки першокласних спортсменів.

- Юрію Івановичу, розкажіть, як гори прийшли у Ваше життя?

- Жила собі одна божевільна родина, в якій туризмом усі почали займатися фактично одночасно: 7-річна дитина, тато і мама. Наш перший похід відбувся на Урал у 1966 році, мені було майже 9 років. Це був зимовий похід на Денежкін Камінь, при 37-градусному морозі ми пройшли 170 км лижного маршруту. Мій вітчим Валентин Борисович Вільнер пам’ятав, що люди в поході залишали лижі внизу, потім губили їх та помирали. Тому ми йшли з лижами. Вітер збивав нас з ніг. Коли ми дійшли маже до половини, побачили сліди босих ніг, потім їх стало двоє. Тоді ще не вщухнув шум навколо загибелі групи Дятлова. Ми зайшли на гору вночі, до найближчого будиночка, де ми залишили рюкзаки, було десь 15 км. Коли ми повернулися, навколо було стадо оленів та горіло світло у вікнах. Ми ризикнули зайти, а там сидів якийсь чукча, розвісив свої речі, стояв неймовірний сморід, він спалив усі наші дрова. Від чукчі потім до нас перебіг собака, який постійно тулився до ніг, бо поряд ходили вовки. Це був перший спонтанний похід…

- І Ви вирішили затриматись у туризмі?

Я нічого не вирішував - за мене вирішили батьки. З того часу кожного року ми родиною кудись ходили.

- А як Ви вирішили водити походи самостійно?

- Водити я вирішив з однієї простої причини. Коли збиралася компанія дорослих, я постійно намагався бути лідером. У 14 років я поїхав до альптабору, отримав усі свої значки, сходив на Ельбрус. Десь у 17 років я виконав норматив майстра спорту з орієнтування, був наймолодшим майстром в СРСР. Далі почали водити самі фактично однією ж компанією. Закрутилась карусель – років 16-17 підряд ми ходили в 5-ки.


Ю.І. Бабенко з учнями на тренуванні

- Чому Ви не обрали альпінізм?

- В альпінізмі ти йдеш до 1-го розряду, все ніби добре, але починаючи з 1-го розряду ризик перевищує 60%. У туризмі ти повертаєшся з найскладніших подорожей додому гарантовано - в альпінізмі ж треба обирати, треба знати ціну. В альпінізмі не все залежить від тебе.

- Який гірський район Вам запам’ятався найбільше?

- Мої улюблені райони – це Алтай і Фани. Це квінтесенція краси. У 1971 році ми були на Алтаї і збирали в долинах едельвейси. Ми тоді нічого не знали про район, знали лише про якихось київських туристів, які ходили туди взимку, похід через Білуху, ми користувалися їх враженням та описами. Ще дуже яскравий район – Якутія, де можна було побачити бузкову землю, помаранчеві гори, зелені і сині камені. Дуже неочікувано було в Туві, де, спустившись до ріки під сніжник, можна було пересуватися багато кілометрів по тунелю. А ще в Туві можна було побачити, як живе монгольський народ, як тренуються вершники, б’ють ножами зайців. Я тоді зрозумів, що монголи – сильна нація, бо ці їхні традиції, методи тренувань, навички кочового народу вічні.

- Чи потрапляли Ви у якісь екстремальні ситуації у своїх численних походах?

- Було чимало ситуацій, коли було все погано. Але я розкажу про один випадок, коли я зрозумів, яких бовдурів я виховав. У Вірменії є Чортів міст: з одного боку ріка втікає, з іншого – витікає. Розказували, що десь там всередині є гарячі джерела. Ми не могли не подивитися. До ріки ніхто не спускався, бо там змії, але оскільки вже був жовтень, там була купа крабів. Коли ти стоїш на краю печери, і тобі назустріч тече гірська річка, якщо ти нормальна людина, то подивишся і розвернешся. А ці бовдури попливли проти течії, жодна людина не повернула, попливли усі. Усередині печери, у ванночках, плавали покриті кристалами жаби, зверху пробивалися і переливалися промені сонця. Це було місце, звідки не хотілося йти, і врешті ми вилізли за 4 км від того місця, де були наші рюкзаки.

- А як щодо власне походу?

- Сам похід почався в Азербайджані, ми пройшли через Нагірний Карабах і вийшли у Вірменію. У поході ми потрапили у таку ситуацію, що випав сніг по груди, і 8 днів ми так йшли. Йшли 18 людей, дякувати богу, нічого ніхто не відморозив. Але вже коли спустилися вниз, були такі хлопці, які вирішили, що раз вони все це пройшли, то треба лізти на Арагац. Залізли - одному відрізали ногу, інший просто обморозився. Після такого усі зрозуміли, що самоволки ні до чого хорошого не приводять.


Ю.І. Бабенко з підопічним В.В. Куцаєвим

- Спортивний туризм формувався в результаті діяльності різних клубів, до якого туристичного клубу Ви належали?

- У Києві свого часу було близько 70 клубів, які виникали в залежності від середовища, що їх продукувало. Це було міністерство МВС, яке породило турклуб «Романтик». Далі – Академія наук, спартаківський рух. Вони створили клуб «Будинок вчених», дуже неспортивний, але вони постійно хотіли поїхати далеко і побачити багато, а спортивна складність була не важлива. Третя основна група – клуби при заводі «Кінап», при невеликих підприємствах. Клуб «Романтик» очолював такий собі Флінк, але наша родина виявилась божевільнішою за тих, хто там був, тому матусю швидко обрали вожаком цього клубу на дуже тривалий час. Ми проводили заходи на 5-7 тис. чоловік, зліт «Романтика» викликав величезний ажіотаж, бо там збирались усі, хто хотів себе якось проявити. До нас також звернувся Київський військовий округ, який попросив показати, як усе у нас організовано, як проходять тренування; ми робили зльоти для людей з 9 військових училищ, це розвивалося завдяки полковнику Гіричу. Спортивний туризм тоді намагалися закрити десятки разів.

- Чому туризм намагалися прибрати з переліку видів спорту?

- Його не визнавали видом спорту, він був у віданні профспілок. Але бажаючих ним займатися було так багато, що кожного року з походів приїжджало по 5-6 трупів. І простіше це було якимось чином організувати, а не розвалювати. Наріжне поняття туризму – це проходження дистанції в природних умовах за умови дотримання норм безпеки. На основі цього була вироблена система безпечного долання перешкод у природних умовах. Було багато «лобастиків», які розраховували усі можливі варіанти правильного поводження в горах, спорядження, норми фізичних навантажень. Туристи створювали свою систему.

- У чому полягала ця система?

- У створенні казок про те, що можна робити, а що ні. До 1968 року була вироблена система, яка вважалась непорушною без пояснення чому. Усе було прораховано, і всі ці розрахунки співпадали з тим, що спостерігалось у реальності. На питання, чому саме такі розрахунки, не могли відповісти навіть заслужені майстри спорту з альпінізму. Усе передавалося в міфах та легендах.

У 1971 році туристичний семінар на Хамардабані привів мене до дивовижного висновку, що наші пішохідні аси не знали, як раціонально і правильно все робити в житті. Тоді був потужний паводок, який змив усі дороги просто у Байкал. Я тоді побачив, що навісна переправа 26 м натягується за 4,5-5 годин, переходиться взагалі годин за 8, 26 хвилин в’язався вузол… Тренування потрібно було повністю змінювати. Ми прийшли до висновку, що треба вводити спортивний принцип, впорядкувати систему тренування. Коли на змаганнях ми зробили переправу за 45 хвилин проти 2,5 годин у команди-суперниці, це був фурор, нам не повірили, попросили все показати. За нами занотували і наступного разу зробили переправу за 43 хвилини проти наших 22.


Ю.І. Бабенко проводить тренування

- Чи допомагали нові правила, що впроваджувались у змагання та тренування, підвищити рівень безпеки в походах?

Навіть не можна уявити наскільки. У результаті ми прийшли до того, що, в принципі, гірських туристів не існує – є тільки пішохідні.

- Хтось думає навпаки.

- Люди, які приходять з пішохідної системи тренувань, наприклад, в альпінізм, мають дуже високий рівень технічної підготовки. Тому що головний принцип у поході – усі мають вміти все. Хлопчиків/дівчат не існує, дівчата – це не середня стать, це хлопчики. Наприклад, наша підготована група долала перевал Петра І на піку Талгар за 12 годин. А це – одна льодова стіна 850 м, інша стіна – 1,5 км спуску, середня крутизна схилу 82 градуси. І ми – пішохідники.

- Можливо, тому не варто акцентувати на розмежуванні, бо все це – ходіння в гори.

- Не зовсім правильно. Це не лише ходіння в гори, це долання гірських перешкод, тривалих перешкод, водних перешкод. Є певна категорійність кожної перешкоди. У гірників не існує системи підрахунку часу проходження усіх природних перешкод. Спортивний похід як такий має враховувати усі перешкоди, на які витрачаються сили і час. Складність туризму не в одному маршруті, а в тому, що треба пройти наскрізь цілий ряд перешкод, не відпочиваючи, без поповнення запасів, з максимально допустимим для даної дистанції темпом.

- То Ви вважаєте, що об’єднувати класифікацію гірських перешкод не варто?

- Ні, не варто, бо сходження самі по собі є самостійними, маршрути є самостійними. У туристів підйом на перевал може бути по складності таким же, як підйом на вершину, але ми маємо багато перешкод, які неперервно продовжуються від пункту А до пункту Б по лінії маршруту. Ми можемо пройти вершину в поході, але після цього ми не маємо права відпочивати. Пішохідні туристи враховують усі перешкоди, які є на маршруті, а гірники обирають звідти ділянки перевалів і з них складають похід. Пішохідники набагато більш універсальні та можуть передбачити усе. Коли ти потрапляєш у море сланику (сланкий чагарниковий вид сосни - ред.), то лізти 16 годин аж ніяк не простіше, ніж лізти на гору, це дуже важко психологічно. Відчуття безнадії набагато більш явне.


На зустрічі з Ю.І. Бабенком

- Можливо, туди просто не варто лізти, якщо це не приносить жодного задоволення.

- Ми говоримо зараз про складність, а не про задоволення. Наведу приклад острова Ітуруп. Його протяжність 500 км, він має «талію», 360 днів на рік там туман. Там побудували аеродром для камікадзе. З одного боку острова стояла застава, з іншого – усі зняли, бо пройти неможливо. Там падав вертоліт, але його навіть не шукали. Ми з групою сказали, що пройдемо і повернемось, а нас попередили, що ми загинемо, нас з’їдять ведмеді. До того ж, там усе заросло бамбуком, глибокі яри, 35 км до наступного пункту. Нам дали якісь гранати, вибухові пакети.

У перший день ми пройшли 16 км, ночувати треба було на бамбуку. Психологічно це жахливо. Поставити намет неможливо, на вирубаному спати неможливо, бо він протикає намет та килимки. Ми зв’язували бамбук, зробили гніздо та спали сидячи. Спускатись по зарослому бамбуком схилу крутизною 75 градусів на мотузці було неможливо, тому ми просто з’їжджали. Далі пересувалися річкою, по груди у воді, через 8 км вийшли до океану. Коли ми вийшли на іншу сторону острова, де зняли заставу, і прикордонники казали, що там нікого немає, ми раптом побачили димок. Там були якісь розкосоокі, які не розмовляли по-нашому. Нас одразу пригостили м’ясом – ведмежою лапою, ведмежою печінкою, мордою. Ми так і не зрозуміли, хто це був. 2,5 дні ми йшли назад, потім був допит: «Туди і назад ніхто ніколи в житті не ходив. Хто ви такі взагалі? Ви або брешете, або це просто неможливо».

- Розкажіть, як забезпечувати безпеку у тривалих складних походах?

- На сьогодні існує струнка система підготовки людини від нуля до майстра спорту, це займає 6 років. Цей шлях розписаний, і тренери зараз є. Але тренер відрізняється від інструктора. Інструктор – це той, хто безпосередньо проводить заняття, це вчитель, якому доручається тематика чи навичка, яка має бути закріплена. Тренер – це людина, яка знає, що для того, аби людина отримала знання та навички, потрібно пройти певний шлях, він бачить всю картину становлення спортсмена.

- Що є головним у підготовці спортивного туриста?

- Головною є мотивація людини, яка приходить в туризм. Існує різниця між спортом та фізкультурою: у спорті є правила, календарі змагань, регламенти змагань та арбітраж. Спорт – це результат, місця і рекорди. Фізкультура чи масовий спорт – це участь у процесі. Коли у групі існує розбіжність між мотивацією, починаються прихований саботаж, невдоволеність керівником та зрив походу. Інші мотивації, окрім як піти в похід, мають виявлятися на ранніх стадіях – наприклад, дівчата часто ходять в походи заради когось, а хлопці ходять, щоб самоствердитись. Тренери мають розробляти різні програми для людей з різними мотиваціями. При цьому спортсмени і фізкультурники проходять однакову підготовку – система підготовки одна, а мотивація і цілі різні. 90% наших тренерів цього не розуміють.


Ю.І. Бабенко (по центру) на змаганнях​​​​​​​

- Розкажіть коротко про Вашу систему тренувань?

- Сама система тренувань залежить від напрямів підготовки. Перший напрям – це виживання в природних умовах. Другий – фізична підготовка, в основі якої лежить витривалість. Витривалість з’являється із силової підготовки. Будь-яке тренування починається з силової бази. Також існує швидкісна витривалість та спеціальна витривалість. Час входження у навантаження та виходу з нього приблизно однакові. Дійшовши до верху, треба продовжувати тренуватися, зменшуючи навантаження, не можна все одразу взяти й покинути. Далі йде технічна підготовка, робота з мотузками, робота в команді. Окремо стоїть техніка подолання страху, особливо вона потрібна жінкам.

- Як забезпечити підготовку кваліфікованих тренерів та інструкторів зі спортивного туризму?

- Зараз та система, яка вже розкладена по поличках, має вилитись у навчальний курс. Я зараз працюю над тим, щоб створити цей курс при одному з ВНЗ. Зараз це може бути НУБіП, на кафедрі післядипломної освіти економічного факультету. Ми заходимо через комерційний туризм на спортивний, і так можна добитися отримання ліцензії. При них ми будемо вичитувати курс тренерів. Інструкторів зараз присвоює Федерація, яка не має права законно проводити навчання. Існує велика необхідність взяти підготовлених людей та зробити з них функціонерів для Федерації та функціонерів для клубів.

- Який формат змагань, на Вашу думку, сьогодні має право на життя? Що Ви думаєте про підхід «змагання для учасників»?

- Змагання демонструють закріплені навички, які залежать від швидкості виконання фізичного навантаження та складності задачі. За допомогою змагань володіння навичками підіймаються до найвищої межі. На змаганнях визначаються учасники з найвищим рівнем підготовленості. Коли мені кажуть про безштрафну систему, я називаю такі змагання «бий – біжи». Я можу 5 разів впасти з колоди, перш ніж один раз перейду. Це суперечить головному принципу туризму як такого – безпечного подолання перешкод. Як оцінити людину, яка впала? Необхідно оцінювати ступінь порушення. Це дає нам змогу вдосконалюватись. Задача змагань – навчити людину не робити помилки, бо у поході їх неможливо передбачити. Безштрафна система є категорично шкідливою.

- Що Ви порадите людям, які приходять в туризм?

- Туризм є стовідсотковим видом спорту. Уся теорія спорту направлена на те, щоб ми могли досягати спортивних результатів. Коли ми говоримо про комерційний туризм, він також може бути спортивним або масовим. Якщо хочеш займатися спортивним туризмом, треба розуміти ціль та клуб, в якому ти займаєшся. Клуб чи секція є основою при виборі, а також тренер, далі вже йдуть інструктори, керівники та інші.

Спілкувалась Аліса Покровська

Переглядів: 145 | Додав: sandruschenko91 | Теги: інтерв'ю, Бабенко, Аліса Покровська, МКС пряма мова | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar