10:28:26
МКС - пряма мова: Олексій Келін

Наш сьогоднішній гість – один з найпотужніших гірських туристів України, майстер спорту зі спортивного туризму, керівник низки надскладних переможних походів, ентузіаст, чий внесок у розвиток вітчизняного спортивного туризму важко переоцінити, – Oleksii Kelin. Охопити весь досвід Олексія в рамках одного інтерв’ю, мабуть, неможливо, але про ключові віхи його спортивної кар’єри, секрети підготовки до походів найвищої категорії складності та відповіді на проблемні питання розвитку гірського спорту ми дізналися й радо ділимося з вами.

- Розкажіть, з чого розпочалася Ваша гірська історія, чому так надовго затримались в горах і вирішили пов’язати з цим усе своє життя?

- Почалося все, мабуть, з батьків, які колись ходили і з собою не брали. Моя чудова сестра ще у школі познайомила мене зі справжніми туристами. Я з тих рідкісних дитячих туристів, які доросли до туризму недитячого. Це був 94-95 рік, на той час у Києві існувала така річ, як дитячі гуртки при місці проживання. Фактично у кожного ЖКГ була кімната і ставка для інструктора, який займався з дітьми. З того часу усі ці приміщення давно повідбирали і поздавали в оренду, залишився один єдиний клуб «Робінзон».

- Батьки займалися професійно, були Вашими першими вчителями?

- Професійно в Радянському союзі ніхто не займався, але потрошку кудись ходили. Батько ходив у спортивні походи по тих мірках. А першими вчителями були саме тренери. Спочатку був дитячий тренер Володимир Борисович Капітан – людина досі займається з дітьми, вчитель в школі. Може, він і не виховував спортсменів, але виховував людей.

- Далі Ви продовжили займатися туризмом в університеті?

- Університет пройшов повз, бо я дуже швидко потрапив в руки до Олега Тимченко, потім був Юрій Іванович Бабенко. На той час в Києві була досить велика кількість військових училищ. Більшість моїх друзів на той момент були офіцерами, і так з’явилася дивна команда під назвою «Збройні сили України», в яку мене взяли як юнгу. Усі, хто там тренувався, потім тренували команди при військових училищах. Команда проіснувала 5 років – з 1998 по 2003 рік. Це, мабуть, чи не єдина на той час команда, яка ставила цілі і змагатися, і ходити у сильні походи. Завдяки цьому я потрапив у великі гори, які мене сформували. Я вдячний своїм вчителям за те, що вони мене туди виштовхнули. Ця команда стала першими майстрами спорту України, і згодом усі так чи інакше докладалися до організації всеукраїнських змагань. Потім уже з’явилася історія з КПІ і турклубом «Глобус». Хоч я вже й не вчився, але там на той час були усі мої друзі. У 2004 році ми почали ним займатися, клуб був фактично на нулі, хоча мав величезну історію. За 10 років ми його витягли на якийсь, як на мене, солідний рівень.


Олексій Келін у пішохідному поході Алтаєм 5 к.с., 2001 рік

- Куди був Ваш перший похід?

- Звісно, в Крим. Усі київські туристи ходили туди на весняні канікули, десятками, навіть сотнями. А перший великий похід, основна віха – пішохідна 3-ка в Хібіни. Принциповий стрибок, бо по грошах у 1998 році це було 5-6 зарплат моїх батьків, які треба було заробити за два місяці. Усіма чудами, правдами й неправдами, позичаннями, я потрапив в гори, і з того часу пропустив лише 4 сезони.

- З Володимиром Вікторовичем Куцаєвим Ви тренувалися в одній команді?

- У 1998 році з’являлася команда ЗСУ, він тоді привозив якісь команди чи то минулих туристів чи то недоспечених свіжих. Він прийшов до нас у команду і сказав, що хоче бути п’ятим запасним, а не лідером у слабшій команді. Так ми з ним подружилися, три роки ми були двома лідерами цієї команди. Два єдиних ідіоти, які на Зеленці взимку тренувалися при мінус 20. Володимир Вікторович приходив у костюмі, пальто і з дипломатом, діставав звідти систему, після тренування охайно все складав.

- Як Ви розпочали свою історію керування походами? Чому взагалі вирішили водити?

- Це якась певна віха. Якість твоєї підготовки проявляється не тим, де ти брав участь, а там, де ти керував. Я досить рано почав керувати, ще 5 років займався з дітьми у шкільному гуртку. Якщо взяв – віддай далі. Я так віддавав свою данину, після чого переключився на «Глобус».

- Скільки походів провели в якості керівника?

- 5-рок і 6-рок нещодавно хтось рахував, було ніби 6. Брав участь ще у 5-6. Загальну кількість усіх походів я навіть і не зможу порахувати, до 2010 року ще рахував, ставив галочки, але врешті перестав цим займатися. Нещодавно мою квартиру пограбували, і мозок грабіжників, напевно, зламався, коли вони добралися до шухляди в столі, де лежали туристські документи. Судячи з хронології того, що я бачив, вони дістали шухляду і вийшли після цього. Нормальній людині там робити нема чого: довідки, заявки, звіти про змагання, заготовки…


Гірський похід 6 к.с. на Памірі, 2012 рік

- Який з гірських районів Вам найбільше подобається? Куди хочеться повертатися знову і знову?

- Я 6 разів був на Памірі. Це один з найбільших районів, що я знаю, там безліч чого можна пройти. Колись мені дуже подобався Алтай, але він залишився в Росії. Одна, коли я потрапив в Грузію, вона здалася мені не гіршою за Алтай, настільки ж різноманітний район. Тепер нова любов – Гімалаї.

- Як з’явилася ідея провести гірський похід у Гімалаях? Напевно, важко знайти описи місцевих перевалів у звичній формі?

- Коли ми у 2015 році сходили траверс піку Ісмаїла Сомоні, з того, що на пострадянському просторі, залишалося піти на пік Хан Тенгрі і Перемоги. На пік Перемоги я йти не хочу, бо хочу залишитися в живих. Центральний Тянь-Шань – переходжений район, нового там робити нема що. Тому хотілося спробувати щось нове. У той же час наші друзі Нікіта Балабанов, Міша Фомін, Славік Полежайко зробили кілька сходжень в Гімалаях, і виявилося, що вершини до 7 тисяч метрів по бюджету виходять плюс-мінус, що й той самий Памір, а з точки зору вибору – в рази більший. На сьогоднішній момент сильній групі немає що робити в пострадянських районах. Існує Пакистан з Каракорумом, де нового ще більше, ніж в Непалі.

- Як довго готувався цей похід?

- Цей гімалайський похід стався з другого разу. У 2016 році ми зібралися, приїхали в Непал і зрозуміли, що все не так, як ми собі уявляли. Виявилося, що починати, як всі альпіністи, в мусонний період неможливо, бо ти фактично взагалі не бачиш гір. З іншого боку – ти можеш завдяки своїй тактиці йти набагато пізніше, ніж ходять альпіністи. Перший рік виявився повним фіаско. Напевно, це було перше й єдине фіаско, коли ми приїхали в похід і не змогли пройти геть нічого, поїхали і за рік повернулися з нормальною мотивованою командою з певними амбіціями, підготовкою і вже пройшли похід так, як ми його уявляли. Інформація, звісно, не така, як ми звикли, але вона існує, її треба збирати. Цієї осені мені довелося з’їздити у розвідувальний похід, переглянути новий район, мати якесь уявлення для нового походу, можливо, наступного року.


Гірський похід 6 к.с. у Гімалаях, 2017 рік. Похід отримав срібло на Чемпіонаті світу зі спортивних гірських походів 2018 року

- Якою була система підготовки до походу?

- З системою підготовки мене колись познайомив Юрій Іванович Бабенко. Він поставив систему тренувань, розуміння того, що є цілорічна підготовка. За сезон ти маєш отримати максимальний результат. За один рік результату не досягнути, тому будується план підготовки на 5 років, за які ти доходиш до певного рівня. Найбільш складно на початку. Наприклад, похід 4 к.с. – це момент, коли ти маєш зробити найбільше помилок, за які тебе не покарає природа. У 5-6-ках підготовка зводиться до того, щоб зібрати гарну підготовлену команду, прослідкувати, щоб усі розмовляли однією мовою і вміли робити те саме.

- Ця гімалайська команда складалася з людей, яких Ви знали і були впевнені в їхній підготовці?

- Після моїх перших походів у великих горах, де групи збиралася абияк і з абикого, я для себе зрозумів, що ходити з чужими не дуже хочу. Водити я буду тих, у кому впевнений. Наша команда почала формуватися з 2004 року, до 2015 був її пік. У будь-якої команди є межа, треба або її оновлювати або робити нову. У 2016 році я повів тих, кого ніколи не водив, хоча це наші вихованці, 5-ку для новачків. Це був перший за 15 років досвід, коли я повів не тих, кого постійно тренував. Зазвичай постійно ходиш з однією командою, береться також один «легіонер», вихований в іншому «культурному середовищі», - ця людина зазвичай додає свою родзинку в групу. Спроби ж зібрати групу з повністю «легіонерів», як правило, закінчувалися ще до початку побудови якихось серйозних планів.


Гірський похід 6 к.с. на Памірі, 2015 рік. Похідна команда - чемпіони світу зі спортивних гірських походів 2016 року

- Ви кілька разів згадували Ю. І. Бабенка, який, зокрема, говорив, що розподілу на пішохідний та гірський не існує, Ви теж так думаєте?

- Я – його яскравий вихованець. Колись у дитинстві я запитав своїх батьків, чим вони займалися. Батько сказав, що він займається гірським туризмом, а мама – пішохідним. Я намагався зрозуміти, в чому різниця, але ніхто з них пояснити цього не зміг. Перші мої 5-ки були пішохідними, вони мали досить високий технічний рівень. Потім стався перехід в гірський туризм, бо в пішохідному немає настільки сильного кворуму, щоб зробити якесь спортивне досягнення. З того часу усі пішохідники вважають, що я гірський турист, гірські кажуть, що я пішохідник. В цьому плані я – людина-скандал. Коли я вперше у 2014 році потрапив на альпіністські збори, то я боявся відкривати рота, щоб ще й там раптом комусь не перейти дорогу. Останніх 4 роки я живу з родиною в Чехії і трошки бачу, як це виглядає за західним кордоном України – там немає такого поділу.

- Там теж ходять у походи?

- Так, і в досить непогані. Вони не виглядають, як наші походи, але це 100% похід – хлопці абсолютно автономно заходять в гори, на вершини, з’їжджають з них на лижах і сноубордах, проходять перевали. Чехів, які ходять самі по собі, думаю, в рази більше, ніж українців. Вони не замкнені у межі якихось правил, але я вважаю, що ці правила сьогодні гальмують туризм.

- Що думаєте про так званий конфлікт між пішохідними та гірськими туристами?

- Ця тема не має жодного відношення до спортивного туризму. Це може бути політика, захист національних інтересів. Не знаю, що коментувати. У Радянському Союзі кожен правовірний альпініст мав не любити гірського туриста, гірський турист мав не любити пішохідника. Пішохідний туризм мав бути настільки суровим: ходити на Хамардабан, годувати собою комарів. Я, мабуть, чи не з перших в сучасній Україні, хто зібрав групу і зводив в пішохідну 3-ку на Кавказ, з Ельбрусом і 5-ма перевалами 2А. Потім зводив на Памірі пішохідний похід, який виграв Чемпіонат України та міжнародний чемпіонат. Це когось обурювало, але у мене на цю тему немає комплексів.


Команда памірського походу 2015 року на вершині Піку Ісмаїла Самані, 7495 м

- Яка тоді головна проблема стоїть перед спортивним туризмом?

- Основна проблема – кількість людей, які ходять в гори. Буде багато людей – байдуже, де вони випускатимуться. Головне, щоб були цікаві походи.

- Федерація цьому як організація ніяк не сприяє?

- Якось сприяє. Просто на сьогоднішній момент сама Федерація мало що дає туристу, більшість людей швидко йдуть, шукають простіші форми. На жаль, Федерація взагалі не реформується. Напевно, люди, які пережили цей спад, переймаються тим, що якщо вони підуть, туризму у звичному форматі не буде. В цьому плані Києву пощастило – Бабенко був великим диктатором, але свого часу він відійшов від справ і сказав молоді – ну, беріть і гребіть. Завдяки цьому у Києві досить велика кількість молодих керівників, зараз те саме відбувається в Харкові потроху.

- Змагання з техніки туризму Вам сильно допомогли в житті?

- Напевно, з них все почалося. Я вважаю, що це складова підготовки. Якщо розглядати туризм як спорт, без змагань, на жаль, серйозного рівня досить важко досягти. Хоча є приклади команд Олега Мансара, Юри Балицького, але я на особистому досвіді переконався, що набагато легше готувати команду, яка бере участь у змаганнях.

- Що думаєте про концепцію «змагання для учасників», яка сповідується, зокрема, нашою Командою?

- Команду МКС я у цьому завжди підтримував – починаючи з участі й суддівства, закінчуючи спонсоруванням. Я вважаю, будь-який спорт не може існувати лише заради самого спорту. У будь-якому випадку ти ставиш змагання для учасників. Останніх років десять питання було в тому, хто платить за музику. Щоб підготувати змагання, треба в них щось вкласти. Особисто я поставив досить велику кількість змагань, більше 25 сто відсотків – до чемпіонатів України з пішохідного туризму. З 2004 по 2010 я ставив змагання у Києві, мабуть, був у цьому основним локомотивом. Перше, що я зробив – заявити змагання так, що вони корисні для походів. Якщо у 2003 році на «Осінній лист» прийшло 5 команд, то наступного року прийшло вже 24.

Змагання або мають спонсоруватися – тоді ти маєш продавати видовище, або ти маєш брати гроші з учасників. Якщо ти береш гроші з учасників, то маєш їм щось давати. Третій варіант – платить за все держава, тоді ти береш франшизу, як це відбувається зараз із гірським туризмом в Україні.

- …і до тебе ніхто не приїжджає.

- Так, ти робиш вигляд, що ставиш змагання, а учасники – що вони їздять. Як нам мене, державні гроші у змаганнях, при дитячій онкології, невирішених медичних питаннях, це не смішно. Ми дорослі люди, змагаємося для себе, давайте за себе платити. Відповідно, ставити змагання треба для учасників, щоб вони хотіли приїхати і заплатити.


Гірський похід 6 к.с. у Гімалаях, 2017 рік

- Спорт проти комерції? Як протидіяти? Чи варто? Чи можливо просувати спорт через комерційні заходи? Або кожному своє?

- Це цікаве питання. Коли я почав займатися змаганнями, то у цей же час взявся за клуб. Тоді, на початку 2000-х років, велика кількість людей почала водити комерційні походи. Ми ж поставили на перше місце спортивний інтерес, і через 3 роки «Глобус» став чи не наймасовішим турклубом Києва. Ми зробили ставку на мультиплікацію – чим більше керівників, тим більше людей. У своїй команді я сказав: хто не водить походи, зі мною більше ходити не буде. Хтось пішов, хтось – ні, але за кілька років у клубі було декілька 5-к, 4-к, 3-к, виросли команди. Покійний Юрій Макарович Ващенко сказав: щоб у 6-ку сходило 6-ро, в одиничку мають сходити 300. На той час ніхто з комерційних гідів не зробив таку мультиплікацію.

Те саме зі змаганнями. Ми не ходили в Спорткомітет і не брали гроші, збирали стартові внески чи спонсорську допомогу, повністю виключили призи – лише медалі і грамоти. Через 3 роки повністю, як на мене, оздоровилося ставлення спортсменів до змагань – прийшли фанати, які почали тренувати, ставити змагання самі. Пройшов якийсь час, і з’явився той самий «Кулуар», який навчився мультиплікувати комерцію.

- За рахунок залучення, в тому числі, сильних спортсменів.

- З одного боку, це класне явище, бо ці люди не уявляють себе без гір і походів. З іншого – існує така думка, що коли ти поєднуєш хобі й роботу, ти втрачаєш і те й інше. Як на мене, це особисте рішення кожної людини. Боротися ні з чим не потрібно, еволюція все розставить по своїх місцях.

- Можливо, проблема скоріше у відсутності окремої системи професійної підготовки гідів.

- Це взагалі окрема тема. Оскільки я не є комерційним гідом, я не можу когось критикувати. Вони роблять, як вміють, і це найкраще, що у нас є. Це як наші жінки-сходжувачки на Еверест. Як би ти до цього особисто не ставився, це на сьогодні наше найбільше досягнення в висотному туризмі. Хоча особисто я вважаю, що є інші гідні жінки, наприклад, як Настя Волкова, яка сходила 4 рази на 7-тисячники самостійно, без базових таборів й усього іншого.

Щодо комерції – гарний приклад UTL. Це хлопці, які свого часу невдало прийшли в «Глобус», потім зробили свою класну фірму Banana Tour, вони робили класні речі, які до цього не робив ніхто, наприклад, сплав по Либіді. Так само вони залучили класних постановників, спонсорів, створили трейлову лігу. Це комерційний старт, але за якістю він вже на два рівні вищий, ніж туристичні заходи, які щоразу робляться на ентузіазмі. З часом це перетече у спорт. Так само я не бачу різницю між зборами Міши Поддубнова та ФАіС: і там, і там готують людей; і там, і там ти щось платиш.

- Можливо, у людей, які приходять, різні підходи. Якщо ти приходиш в комерційну фірму, то очікуєш, що тобі повинні надати послугу.

- Ні. Я особисто це побачив, підготовка досить серйозна, бо їм ніхто не пробачить помилок. Непідготовлених людей не беруть. Так само збільшується попит на 8-тисячники – хочеш не хочеш, якась підготовка потрібна.


Олексій Келін та Анастасія Волкова на Памірі, 2015 рік

- Розкажіть трохи про бренд Fram Equipment? З чого усе почалося?

- Напевно, для цього треба брати окреме інтерв’ю у Насті. Насправді, це велика історія. Ми, збираючись у великі походи, бачимо якісь речі, які мають певну характеристику, які нам потрібні, і на ринку такого немає. Колись у 2000-х роках я сам собі шив одяг, рюкзаки, потім Настя почала шити. У 2008 році ідея була в тому, щоб якомога краще підготуватися до походу на Памір, це була наша перша 5-ка. Було певне бачення необхідного спорядження, якісь напрацювання, а у Насті була можливість, і вона зробила спорядження для команди. Коли ми повернулися з походу, вишикувалася черга друзів і знайомих за самоскидами, рюкзаками, тощо. Не зробити це брендом було вже неможливо. Колись, їдучи в Крим машиною, ми згадали про книжку Роала Амундсена «Південний полюс», там досить докладно розписано, як він готував спорядження. Фактично, ми пройшли той самий шлях. Назва пішла звідти – від корабля, який побудував Ф. Нансен, щоб проплисти на ньому через Північний полюс, і який потім Амундсен у нього купив.

- Плануєте розширюватися за межі України?

- Поки що ми трохи не встигаємо і своє робити. Ми якось переклали старий сайт англійською, і одразу звалилися замовлення з Польщі. Ще Колін Хейлі влітку ходив швидкісний рекорд на Деналі, вони з напарником купили наші рюкзаки «Ош», використовували, напевно, на підходах. Десь у 2010 після того, як туристи скупилися, прийшли молоді хлопці-альпіністи. Рюкзак, який ми робили – і великий, і маленький одночасно, можна і приїхати з ним на збори, і ходити на сходження. Ми дуже тішимося, що весь цвіт київського альпінізму ходить з нашими «Ошами».


Сімейство рюкзаків Fram Equipment у гірському поході 5 к.с. у Грузії, 2016 рік

- Альпінізм, до речі, Вас не привабив настільки, щоб у ньому затримуватись?

- Звісно, я б хотів займатися альпінізмом. Лижний туризм і альпінізм – нереалізовані мрії. Оскільки у мене щороку були походи, цілорічний сезон, тренування, постановка змагань. Як у тому анекдоті – поки всі вчилися плавати, я вчив англійську мову. Якщо не враховувати кримські альпзбори у 2007 році, коли ми вирішили підтягнути скельну техніку (інструкторами тоді були В.Д. Міхалко та А.В. Чепіга), то на зборах я вперше побував у 2014, коли похідний сезон завалився. Але тричі на 7-тисячниках я вже на той час бував. З того часу не так багато шансів випадає кудись їздити на збори.

- «Сніжним барсом» не думали ставати?

- Це радянське кліше. В СРСР ніхто не міг вирватися і сходити на Еверест. На першу експедицію 1982 року був шалений відбір, збирали величезні гроші. Усіх тримали у вакуумі, і ці 5 вершин були досягненням. Тепер, коли ти живеш в Україні, ти можеш зібратися і поїхати у будь-яку частину світу, на будь-яку вершину. Неходжених 7-тисячників ще безліч, сходи щось нове – і це буде досягнення. Я поважаю тих, хто став Сніжним барсом, але для мене це не ціль, є набагато цікавіші цілі.

- Що б Ви побажали людям, які займаються горосходженням?

- Треба любити те, що робиш. Любити гори і робити все, щоб в них потрапити.

Спілкувалася Аліса Покровська

Переглядів: 213 | Додав: sandruschenko91 | Теги: Аліса Покровська, МКС пряма мова, інтерв'ю, Келін | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar