11:07:42
МКС - пряма мова: Сергій Храпко

Сходження на один з найнебезпечніших 7-тисячників світу, Пік Перемоги, так само, як і безкисневе сходження на 8-тисячник своїми силами, – безперечно, непересічні альпіністські задачі. Сьогоднішній гість рубрики «МКС - пряма мова» – Сніжний барс, чемпіон України з альпінізму у висотному класі Сергей Храпко, що на власному прикладі доводить: успішно виконати ці задачі можливо, якщо мати мету, холодний розум та трохи везіння. Про шлях Сергія в альпінізмі, досвід екстремальних ситуацій та підготовку до випробування висотою читайте у насиченому та захопливому інтерв’ю.

- Сергію, розкажіть, коли Ви відкрили для себе альпінізм? З чого усе починалося?

- Історія про те, як я потрапив в альпінізм, почалася із захоплення кудись їздити і щось дивитися по Україні. Потім з’явилася спільна компанія, яка в один прекрасний момент вирішила сходити на Ельбрус. Максимальне уявлення про гори у мене було на рівні якихось походів Карпатами групою друзів, святкування днів народження, в такому дусі. Після Ельбрусу ходив на Арарат і ще якось пішов з комерцією на Казбек. І тоді з’явилася думка, що час визначитися з тим, що ти робиш, тому я пішов на секцію альпінізму. Можна сказати, що з Ельбрусу почалося несвідоме захоплення високими горами, а свідомо вже у 2010 році я пішов на секцію і почав розуміти, що ж я роблю в цих горах. Ходили на секцію «Вертикалі», далі наша група вже ходила сама по собі, робити самостійні виїзди.

- Хто були Вашими наставниками та вчителями в альпінізмі?

- Нашій групі пощастило з вчителями. Першим вчителем була Марина Коптева. На той час вона ще не мала золотого льодоруба. З її розповідей, ми були у неї другою групою новачків, тож у великій мірі вона вчилася на нас, намагалася впроваджувати якісь прогресивні технології, бо ганяла нас дуже жорстко, мужики так не ганяли. Ми часто їздили в Крим, незважаючи на те, що не мали розрядів і на деякі маршрути нам буцімто не можна було ходити. Складність дещо занижували.

Другим важливим вчителем, який познайомив мене зі сніжно-льодовими маршрутами, був Андрій Володимирович Чепіга. Нам його засватала Марина, ми поїхали закривати 3-й розряд у Безенгі.


Сергій Храпко на зборах в альптаборі Безенгі, Кавказ, 2011 рік

- Вашій групі вдавалося за ним встигати? У багатьох це не завжди виходить.

- Так, він дуже швидко бігає. Взагалі був дещо культурний шок – перелаштовуватись з того, чого нас навчила Марина: усюди застрахувався, перестрахувався, ще раз перевірив. Перша фраза, яку вимовив Чепіга, була «так, робимо станцію на льодорубі». Усі стоять вражені – а це точно працює? Бо у нашому уявленні, взагалі не мало працювати. На сніжно-льодових тренуваннях згодом було доведено, що нічого працює, тому як-то кажуть «перила готові, але не навантажуй».

- Андрій Володимирович сам взагалі й не любить прив’язуватись до перил, що роблять учасники.

- Так, особливо вразило, коли ми пішли на Селлу, сніжно-льодовий маршрут. Ми крутимо льодобури, розчищаємо півметра снігу, щоб вкрутити, вішаємо мотузки, а він бігає між нами вверх-вниз без будь-якої страховки, розказує, що і як робити.

- Як розпочався Ваш шлях до Сніжного барса? Бажання зійти на усі 5 вершин виникло одразу після першого успішного 7-тисячника чи поступово?

- Ні, першочергово я відвідував секцію альпінізму, щоб розібратися, як працювати з мотузками, спорядженням. Але вийшло так, що я влився в цей рух. Паралельно в моєму житті з’явився Юра Черевко, у якого була грандіозна ідея зводити купу народу на Пік Леніна. Зібралася банда із 17 людей, з різних секцій. На той момент для мене 7-тисячники були чимось поза межами, хотілося спробувати хоч раз, зрозуміти, моє це чи ні. Сходили ми успішно, з 17 людей зійшли 16 – один захворів, його довелося спустити з другого табору в перший. При цьому, цілеспрямовано група до сходження не готувалася.

- Далі Ви почали дивитися на інші 7-тисячники?

- Після Леніна не було ідеї про Сніжного барса, на той момент я не знав, що таке існує. Просто наступного 2013 року хтось збирався на Хан-Тенгрі. Андрій Вергелес каже, чому б не з’їздити? Вийшло так, що на Хан я приїхав взагалі без акліматизації – в Караколі, де до цього був на зборах, найвища ночівля була десь на 3100 м, а базовий табір на льодовику Північний Інильчек – одразу на 3800. Вже наступного дня ми вийшли на штурм. Інші учасники приїхали з Ала-Арчі, у них була акліматизація і час. Вони мали амбітні плани сходити Хан, спуститися і сходити ще й Пік Перемоги. Ми дійшли до третього висотного табору на 5800, де нас на 4 дні накрила жорстка непогода. Ми просиділи 3 дні, на 4-ту ніч мені наснилося море, я вирішив валити вниз. Кілька хлопців залишились чекати вікно, їм пощастило, і вони успішно зійшли. Я ж спустився у другий табір, зранку прокидаюся – погода дзеленчить. Десь місяць кусав лікті, що не сходив.


Сергій на вершині Піку Абу Алі ібн Сіни (Пік Леніна), Памір, 2012 рік

- Вирішили, що повернетеся?

- Цього року Хан став акліматизацією перед Перемоги, він дещо складно дався. У 2014 році у нашої компанії виникла ідея сходити на Пік Корженевської та Пік Комунізму, знову підтягнувся Юра Черевко, зібралася група 7 людей. Після цих сходжень вже виникли якісь амбітні плани доходити ще дві гори, що залишались. У 2015 році була цілеспрямована поїздка на Перемогу. На Леніна поїхали на акліматизацію, а на Перемогу так і не сходили – через непогоду застрягли на 6400.

- Ночували у сніговій печері?

- Так. У 2012 на Леніна ми тренувалися рити печеру. Але на той момент рили 17 людей, а ночували 3-4. На Перемоги копали 3 людини, ми об’єднували дві маленькі, що вже були. Бажання доходити неходжені вершини завжди було, така особливість мого характеру. Те ж було і з Монбланом, і з Маттерхорном.

- На Маттерхон, наскільки мені відомо, Ви сходили самостійно?

- Так, у 2015 році взимку не вдалося успішно зійти, ми тоді заблукали і зловили холодну ночівлю. У 2016 році ми з напарником повернулися. Погода не сприяла, напарник сказав, що сам не піде і мене не пустить, тому ми поїхали на Монблан, водили друзів. Залишався ще тиждень відпустки, ми поїхали відпочивати в Ансі, але я постійно перевіряв погоду на Маттерхорні. Коли побачив вікно в цілих два-три дні, то вирішив їхати, напарник відмовився. На шляху до Хьорнлі зустрів поляків, які так і не наважились сходити, бо все заледеніло. Я вирішив спробувати, бо ж вже вдруге приїхав, до того ж, на той момент витратив усі гроші на квиток туди-назад.

Минулого разу ми пішли надто вправо, тож я вирішив трималися лівіше, але все одно заблукав, потрапив на східний схил, весь у натічному льоді. Більше сходжувачів того дня не було. Кілька разів ловив себе на думці, що я взагалі тут роблю? Я розумів, що вниз по такому льоду я не спущуся, залишалося лише вверх. У хижі Сольвей зустрів трьох швейцарців, які там просиділи вже дві ночі і чекали на вертоліт. Рятувальники їх забрали двома ходками, а мене застерегли, щоб я був обережним. Я точно знав, що у мене ще два дні гарної погоди, спокійно, нікуди не поспішав, об 11:00 вийшов з хижі і до 22:00 повернувся.


Холодна ночівля під час сходження на Маттерхорн, 2015 рік

- Як виникла ідея зійти на Гашербрум ІІ? Як довго тривала підготовка?

- Андрій Вергелес на рік раніше захопився вистою 8+, сходив на Манаслу, з ним пробувала й Маша Коваль. Я тоді не поїхав, бо не виходило з відпусткою. В Андрія виникла ідея наступного року сходити ще щось. Паралельно Нікіта Балабанов готувався до сходження зі своєю групою. Ідея з 8-тисячником почала з’являтися ще десь у 2013 році, до цього ще кілька разів ходив трекінг в Непалі, бачив ці гори зі сторони. Вирішив, чому б не спробувати? У нас були амбітні плани, ми хотіли сходити два 8-тисячники за сезон, але погода веліла інакше.

- У своїй розповіді про сходження на Гашербрум Ви писали, що під час чергового спуску до базового табору ви не взяли з собою льодоруби, при цьому довелося витягати Андрія з тріщини. Як так сталося, льодоруб на льодовику – це ж святе?

- Мабуть, далася взнаки втома, яка вплинула на мозок. Найтяжчою ділянкою для нас був перехід з базового табору до першого – кілометрів 14 йдеш по льодовику, льодопаду, але коли з’являється сонце, ти на ньому просто помираєш. Це лінза, яка палить тебе зверху, відбивається знизу, і, як у комп’ютерних іграх, сила одразу падає до нуля, витривалість – взагалі в мінусі. У нас була спроба штурму вершини, але через погоду вона стала невдалою, до того ж ми вийшли із запізненням. Вирішили йти вниз, спустилися до першого висотного табору в обід, коли все розкисло. Думки щодо того, чи ночувати у першому таборі та спускатися наступного ранку, чи домучитися вже до вечора та дійти до базового табору, розділилися. Більшість, тобто двоє, проголосувала за те, щоб йти вниз. Я був проти. До нас примкнув четвертий – пакистанець. У нього єдиного був льодоруб, а ми вирішили, що цей льодовик вже знаємо, треба полегшитись. Залишили залізо, льодоруби, здається, навіть каски залишили. Відійшли метрів на 500 максимум, і Андрій обвалив сніговий міст над прірвою.


Українська команда сходжувачів на Гашербрум І та Гашербрум ІІ у зборі, 2017 рік

- Як ви його витягали?

- Ми робили станції на собі, кидали другий кінець, почергово витягали. Частково він жумарив, частково тягнули за мотузку, бо та, на якій він завис, перерізала схил. Трохи повозилися і вирішили повернутися у перший табір, благополучно спустилися вже наступного дня.

- Що ще під час цього сходження було найважчим, окрім висоти?

- Важко було ходити туди-сюди через льодовик Балторо, це дуже виснажувало. Навіть не провішування перил, бо там ти працюєш, щось робиш. Весь виїзд зайняв 49 днів, з яких рівно місяць ми провели під вершиною, ходили вверх-вниз.

- Перила всі провішували самі?

- Того року місцеві взагалі не вішали перил, можливо, це й було добре, бо подейкують, що вони намагаються збирати по 400 доларів з людини за проходження. Крім нашої експедиції було ще штук шість, тому ми домовились провішувати перила по черзі. Ми з Андрієм провісили до 2-го табору, найбільш складну ділянку (я з важким рюкзаком трохи зірвався), потім працювали іноземці. Після 3-го табору вже використовували якісь мотузки, які знаходили.

- Марія теж провішувала мотузки? Наскільки мені відомо, вона біля самої вершини прийняла рішення повернути вниз?

- В деяких місцях так, бо вона була легшою, і швидко проходила ділянки, які ми пройти не могли. Щодо розвернутися і піти вниз – не зовсім так. На початку, коли ми вийшли на штурм, вона дещо відстала, пішла з іншою групою. Ми з Андрієм вже дійшли до вершини, вийшли на зв’язок із нею, і вона сказала, що на вершину не піде, але йтиме нам назустріч. Десь на 7950 м ми зустрілися, по вертикалі залишалося менше 100 м, Маша заявила, що все-таки спробує піднятися. Було вже більше 13:00, до вершини їй залишалося йти години півтори-дві у кращому випадку, ще стільки ж спускатися. Ми порадили їй, що не варто ризикувати, на вершині вже нікого не було. Хвилин 5 вона повагалася і вирішила йти вниз.


Сергій Храпко на вершині Гашербрум ІІ, Каракорум, 2017 рік

- Чи виникало бажання після одного 8-тисячника продовжити програму сходження на “корону Землі”?

- Напевно, на усі 14 – ні, бо все це дещо дорого. Усе наше фінансування – те, що ми самі назбираємо. Але на ще кілька якихось 8-тисячників можна було б сходити.

- Чи приваблюють Вас технічні сходження, чи плануєте присвячувати цьому час у подальшому?

- Після сходження на Пік Перемоги цього року ідея спробувати щось нове технічне виникала, але конкретики поки немає. Можливо, наступного року сходимо щось технічне.

- Який з 7-тисячників запам’ятався найбільше? Мабуть, Пік Перемоги, як найскладніший?

- Він вважається найбільш суворою вершиною, ще й з другої спроби. Ну, і найсвіжіший, тому враження найбільш яскраві. Кожна гора чимось запам’ятовується, але з часом усе згладжується, і останній досвід видається найскладнішим.


Під час сходження на Пік Перемоги, Тянь-Шань, 2018 рік

- А про соло-сходження після Маттерхорну більше не думали?

- Тоді була ціль сходити на вершину, не принципово, у зв’язці чи ні. Зараз ось також вимальовується один варіант, якщо не знайду напарника, то, швидше за все, піду соло. Але не стоїть саме така мета – сходити соло, щоб довести, що ти сильний, розумний, хоробрий. Частково це через безвихідь. Можливо, це цікаво, ти відповідаєш лише сам за себе, допомоги чекати немає від кого. Безпечніше, очевидно, ходити у зв’язці. Коли ми були в Пакистані, то зустріли там болгарського альпініста Бояна Петрова. Він ходив соло, але, на жаль, зник на Канченджанзі. Коли я вдруге їхав на Перемогу, у мене спочатку не було напарника, він з’явився за кілька місяців до виїзду. Ідея була приїхати на місце і шукати там напарника, бо через льодовик Зірочку я сам точно не хотів йти. Соло-сходження не є самоціллю.

- Які тенденції Ви спостерігаєте у сучасному альпінізмі? Що думаєте про комерціалізацію альпінізму в Україні?

- Я сам прийшов в альпінізм частково через комерцію. Кілька разів я був на комерційних виїздах і зрозумів, що те, що там інколи відбувається, - з цим краще не зв’язуватись. Зараз я не дуже сприймаю комерційні сходження. Але ми вже нікуди від цього не дінемось, бо багато людей хочуть спробувати гори. Люди, які починають серйозно захоплюватись горами, з часом приходять у спорт, починають ходити самостійно.

З іншого боку, те, що у нас залишилось після Радянського Союзу, розрядна система… Люди, які хочуть ходити в гори, будуть ходити в гори, незалежно від усіх цих розрядів та регалій. Система повинна якось змінюватися з часом. Можливо, вона повинна й далі існувати, щоб гарантувати безпеку. Але зараз вже не той період, коли б альпінізм підтримувався на рівні держави, ставилися якісь стандарти, вимоги. На Заході не існує системи розрядів. Якщо людина хоче і може ходити в гори, вона буде це робити, буде їй це хтось дозволяти чи ні.

- Нещодавно Ви стали чемпіоном України з альпінізму у висотному класі, ці регалії Вам щось принесли?

- Чесно, окрім купи нових заявок у друзі на Фейсбуці, здається, нічого такого.

- Чи думали Ви над тим, аби повністю присвятити весь час горам, зробити горосходження професією?

- Кілька разів я над цим замислювався, але боюся, що коли хобі переросте у роботу, воно просто перестане мені подобатись, стане рутиною, почне приїдатися. Тому на даний момент поки що ні. Поживемо – побачимо.


Під час сходження на Гашербрум ІІ, Каракорум, 2017 рік

- Що Ви думаєте про гірський туризм як окремий вид спорту?

- Сам я таким не займався, але інколи туристи викликають серйозну повагу. Яскравим прикладом були хлопці МГУ-шники, яких ми зустріли під час сходження на Корженеви і Комунізму. Вони йшли траверс Корженеви-Комунізму – фактично те саме, що й альпіністи. Прийшли з шатром, готують на пічці, причому збирають по усьому табору якісь шматочки сміття, на цьому ходять серйозні вершини. Коли я прочитав їх звіт про це сходження, це дійсно викликало повагу. Вони тягнуть усе на собі кілька місяців і проходять серйозні походи. Також я частково перетинався з «Глобусом», ходив до них на лекції, слухав. У них багато чому можна повчитися, навіть альпіністам. З точки зору організації, альпіністи більші нехлюї. Коли готується якесь сходження, краще взяти почитати звіт гірських туристів, бо вони дуже скрупульозно до цього підходять.

- Змаганнями з техніки альпінізму не цікавились?

- Якось не доводилось. Моє захоплення альпінізмом було пов’язане із бажанням ходити в гори. Усілякі змагання, закриття розрядів для мене були справою другорядною. Свого часу я десь заникав альпкнижку, довго не міг знайти, потім плюнув на неї. Багато хто зробив так ще з першого року занять альпінізмом.

- Чи дотримуєтесь Ви якоїсь системи тренувань? Як готуєте організм до висоти?

Свідомо я почав дотримуватись системи, коли почалася підготовка до Гашербруму. Почав систематично бігати, робити комплекс вправ на витривалість, ходити на стенд. До цього просто ходив на секцію. Після Гашербруму це все залишилося, частково переросло у трейлові забіги. Останній місяць почав ходити на плавання.


Зустріч із Сергієм на скеледромі "Гіперіон", 2018 рік

- Чим Вас привабили трейли? Які найближчі плани на забіги?

- На початку було бажання побувати у нових місцях. За короткий проміжок часу ти встигаєш побачити дуже багато. Щоб просто пройти маршрут 120 км, потрібно 3-4 дні, а на, «Бойко трейл», наприклад, ти проходиш це за добу. Почалося це захоплення з пригодницьких гонок, зокрема, «Gorgany Race» у 2010 році. Далі була «Карпатія», інші ультра-трейли. Найбільше поки що було 130 км з набором 7070 м на «Beskidy Ultra Trail» у Польщі. Зараз подав заявку на UTMB, спеціально набирав бали.

- Чи плануєте найближчим часом якісь нові спортивні проекти?

- Плани поки розмиті, до того ж про них краще не говорити, поки вони не реалізувалися. Хотілося б чогось нового, до Південної Америки, наприклад.

- Чого б Ви побажали людям, які починають займатися альпінізмом?

- Щоб це було в задоволення, приносило радість, бажання рухатися далі.

Спілкувалася Аліса Покровська

Переглядів: 187 | Додав: sandruschenko91 | Теги: Храпко, інтерв'ю, МКС пряма мова, Аліса Покровська | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar