21:52:45
МКС - пряма мова: Володимир Міхалко

Нову рубрику «МКС – пряма мова» ми розпочинаємо з інтерв’ю з одним з найдосвідченіших київських альпіністів, кандидатом у майстри спорту з альпінізму, неодноразовим чемпіоном та призером чемпіонатів УРСР, інструктором ІІ категорії Володимиром Дмитровичем Міхалком, який розповість про свою спортивну кар’єру, екстремальні ситуації в горах та майбутнє українського альпінізму.
 

- Володимире Дмитровичу, Вас по праву вважають аксакалом київського альпінізму, і потрапити до вашого відділення на зборах, з мого особистого досвіду, – велика вдача. Розкажіть, як Ви прийшли в альпінізм, хто Ваші наставники? Що Вас спонукало залишитись у цьому спорті і присвячувати себе йому впродовж стількох років?

- Потрапив я в альпінізм досить випадково, не пам’ятаю, щоб мене з дитинства туди тягнуло. Вперше я познайомився з горами в Криму, десь у 7-9 класі. Дружина мого брата працювала у відділі туризму колишнього палацу піонерів і часто брала мене з собою на групові виїзди. Кілька разів на рік я бував у Карпатах, Криму. Потім десь на третьому курсі (прим. – факультету фізики КНУ імені Тараса Шевченка) нас відправили по програмі обміну до Ягелонського університету у Кракові, і нашій групі дуже пощастило, бо наш куратор виявився альпіністом, дуже залюбленим у гори. Він брав нас із собою на усілякі виїзди; я побачив скелі, забиті гаки, і мені стало цікаво.У 1976-му, коли почав служити в армії, я потрапив до східної частини Кахетії – на локаторі у мене був увесь Головний Кавказький хребет. До гір було далекувато, але вони мене надзвичайно манили. Пізніше я перевівся у Фанкорд в Азербайджані, де споглядав Малий Кавказький хребет, часто прогулювався і задивлявся на засніжені вершини.

- І на Кавказі Ви зрозуміли, що альпінізм – це Ваше?

- Насправді, трохи згодом. Коли я повернувся з армії і поступив на роботу на завод «Арсенал», то подумав, що треба чимось зайнятися, не сидіти ж і не нудитись у гуртожитку. Одного дня дивлюсь – об’ява: «Туристичний клуб «Арсенал» набирає новачків в секцію гірського туризму».

- Тож Ви починали з гірського туризму?

- Ні, через роботу я не потрапив на зустріч. Чекаю, поки ще щось з’явиться, раз – друга об’ява: «Секція альпінізму набирає новачків». Цього разу я вже не пропустив. Коли я прийшов, секція переживала складний період і фактично перестала існувати. Як мені розказували, у нас там були великі неприємності. Наша збірна йшла маршрут 6 к.с. на Нахар, сталася надзвичайна ситуація, один учасник загинув. Керівника секції врешті «розділи», і він став звичайним новачком. Інструкторів не було, розрядники перейшли у дружню секцію «Темп-Антей» на заводі Антонова, а серед нас залишились одні новачки і лише 3-розрядник.


В.Д. Міхалко на зборах у Високих Татрах, Словаччина

 

У травні 1977-го наш опальний шеф вирішив організувати збори, ми поїхали в Кістінку на Кавказ, це були мої перші збори. А влітку я поїхав по путівці в альптабір “Шхельда”. Хоча у відділеннях були випадкові люди, але у мене з цим не було жодних проблем, серед усіх я лазив найкраще.

- А далі вже пішли якісь складніші сходження, з’явився азарт?

- Так, на наступні травневі – виїжджаємо на альпініаду, потім влітку 1978-го в альптабір «Узункол», там я закриваю 3-й розряд. Далі – альптабір «Ельбрус», закриваємо 2-й. Поступово нас у групі залишилось четверо, і якось так вийшло, що я був лідером. Пам’ятаю, що 1980-й рік був не дуже радісним для нас. Ми вже ходили самостійно, сходили спочатку на Віа-Тау, 2Б, на наступний день – ще на якусь 2А, спустилися вниз, сеанс зв’язку – усі, хто на виходах, мають йти вниз на рятувальні роботи. На цьому наш виїзд обірвався. Збірна альпклубу «Донбас» йшла маршрут 6А по ромбу Північної стіни, у них був травмований учасник, Володя Руденко. Там я познайомився з Мішею Туркевичем (прим. – видатний український альпініст, учасник першої радянської експедиції на Еверест 1982-го року, перше нічне сходження на гору). Рятувальні роботи врешті перетворилися на «похоронну кампанію».

- Це був Ваш перший досвід екстремальної ситуації?

- Так. Ми два дні майже нічого не їли. Ми відчули, наскільки все це небезпечно і які потім клопоти для усіх, якщо трапляється надзвичайна ситуація у горах.

- Це на Вас якось вплинуло, відвернуло від сходжень?

- Нам усім «вдарило по мізках», ми зрозуміли, що імпровізувати в горах не можна. Але ця ситуація нас не відлякала, ми продовжили займатися. Пам’ятаю, що далі були якісь події, у збірній Союзу виявився літній учасник, якому настільки стало погано під час сходження, що він передумав жити. Спортивна комісія ВЦСПС видала наказ, яким заборонялася участь спортсменів віком більш ніж 55 років у Першості Союзу. Багато досвідчених альпіністів залишились не при справах, і саме тоді нас під свою опіку взяв Валентин Анатолійович Грищенко.Ми почали їздити в Азію, ходити маршрути складніше 3-к, позакривали 1-ші розряди, їздили в Ала-Тоо, Фанські гори, облазили там усе. У Фанах нам на початку було дуже важко, бо ми не мали достатньо хорошої скелелазної форми.

- Який маршрут у Фанах Вам найбільше запам’ятався?

- У 1983-му на зборах ми спочатку потренувалися на маршруті АРХ, 4Б, а потім нас узяли на серйозніше сходження на вершину Цукрова Голова. У групі були двоє інструкторів, Валентин Анатолійович Грищенко і Наталя Петрівна Когут, і нас двоє учасників з 1-м розрядом – я та Міша Карасійчук. Майже з самого початку Міша спустив каміння, мені пошкодило руку, далі лідирував він. Коли ми підійшли під льодову стінку, Міша пішов першим, прийняв Наталю Петрівну, поліз далі, і раптово у нього злетіла саморобна кішка, а кішки на натічному льоді взагалі не працювали, і закрутити щось було неможливо. Міша проскочив те місце, але на наступній ділянці лід увесь пішов павутинням, я такого в житті більше ніде не бачив. Міша зірвався, долетів аж до нашої станції. У результаті – важка черепно-мозкова травма, довга реабілітація. На деякий час йому відняло мову, її вдалося відновити, але сліди травми залишились і досі. Як потім виявилось, він закрутив проміжний льодобур лише наполовину і встібнув мотузку прямо у вухо без петлі, льодобур не витримав. А рятувальники до нас прийшли лише на 3-тю добу, бо два дні була сильна заметіль. Моя пошкоджена рука весь цей час не працювала і сильно поморозилася, внизу я рукавичку зняв разом зі шкірою.

- Але навіть попри травму Ви все одно не зупинилися?

- Ну, виходить, що ні. Далі ми знову їздили в Ала-Тоо, натренувалися на 5-ірках. У 1986-му залізли на пік Джигіт по центру Північної стіни, 6А, зайняли друге місце у Першості Кавказу у технічному класі.У 1987 Грищенко заявив маршрут на Аксу по лівому бастіону Північної стіни, 6А (маршрут Кавуненка), ми його пройшли і посіли перше місце у Першості Кавказу. А на наступний рік був заявлений маршрут на Аксу по центру Північної стіни через «ніс», 6Б, друге проходження. Це був золотий маршрут Союзу. Якби ми знали, що на нас там чекає, ми не б полізли. У перший день ми обробили маршрут, скільки змогли, спустилися, усе засипало снігом. День ми перечекали, але погода не надто покращилася. Маршрут цей досить скандальний, він проходить по борозні, в яку все стікається, постійно сипле каміння. Платформу вішали під карнізами, як на ранок виходило сонце – усе текло на нас, доводилось спускатися і обсихати. Сходження хоч і було цікавим, але неуспішним – на Першість Кавказу треба було його пройти за 10 днів, а ми повернулися на одну добу пізніше. Маршрут нам зарахували, однак зі змагань зняли. Були перемоги і поразки, усе це – досвід…


В.Д. Міхалко у Високих Татрах, Словаччина

 

- Інструктором Ви вирішили стати, так би мовити, по наростаючій, щоб передавати далі накопичений досвід?

- Ні, таких думок у мене не було. Нам Валентин Анатолійович Грищенко якось каже: так, ми раз призери України, потім чемпіони, потім знову призери, треба виходити на вищий рівень, а ми не можемо, нас не пускають, усі місця зайняті. У 1986 він послав нас у школу інструкторів у Бєзєнгах на 40 днів, сказав, щоб до наступного літа вже були інструкторами-стажерами. Нас було 6 стажерів, керівником у нас тоді була Світлана Степанівна Недосєкова. А далі...У 1991 році секція «Арсеналу» розпустилася, усі порозбігалися хто куди. Наприкінці 90-х я долучився до «Дитячого альпійського руху України», а далі перейшов до клубу «Вертикаль», там було набагато цікавіше…

- Що б Ви порадили новим спортсменам, які до Вас зараз приходять для, можливо, кращої підготовки та відновлення після сходжень?

- Як класик нашої секції та мій напарник Міша Карасійчук казав, треба ганяти скотинку.

- Які тенденції Ви спостерігаєте в сучасному альпінізмі? Адже він суттєво відрізняється від того, чим на початку займалися Ви. Існує думка, що поєднання залишкового «радянського» підходу з комерційним є не дуже ефективним, бо люди різні, плани, прагнення, підготовка різні.

- Напрямок, який був раніше, класичний, я думаю, що він скоро закінчиться і перейде в суцільну комерцію. У нас не буде такої системної підготовки. Я не бачу, наскільки це… Ну, прийде ще одне-друге покоління, але комерція все задавить. А перспективним виявиться напрямок гірського туризму. Бо там якраз іде більш-менш системна підготовка, вони менше зав’язані на тенденцію росту комерції.

- Але ж походів зараз безліч комерційних.

- Походи були і будуть, я не враховую комерційні походи. Залишаться спортивні походи, але вони перейдуть в ранг великих виїздів, експедицій. Щоб дослідити район, треба заїжджати, кудись переходити, збирати інформацію. Комплексно все зіллється, з’являться і сходжувачі, і ті, хто вміє добре ходити. Комерційний альпінізм буде окремо, а гірський туризм перетвориться у…

- Експедиційний альпінізм?

- Якось так, може, він не буде так голосно називатися, але по суті весь час буде збільшуватися складність ниток маршрутів, люди плавно будуть одержувати досвід – усе, що потрібно для нормального сходження хороших розрядників. Без об’єднання вмінь і навичок неможливо буде пройти гарний маршрут. Амбіції весь час ростуть, їх треба підкріплювати навичками.

- Чи доцільним, на Вашу думку, є створення єдиної зрозумілої класифікації гірських перешкод для походів та сходжень?

- Туристична класифікація застаріла. Вона себе пережила, там треба повністю все змінювати, щоб відповідало актуальним вимогам часу. Усі правила сходжень, які в нас зараз є, повинні туди (в туризм) перейти, плюс вимоги до довжини маршруту. Але вимоги технічні повинні відповідати вимогам сходжень. І тоді було б все гармонічно.

- Ваше ставлення до того, що український альпінізм широкі маси сприймають крізь призму Ірини Галай та Тетяни Яловчак, які, на думку багатьох, по суті, представляють комерційний альпінізм, а не спортивний?

- Я був на вечорі у Будинку вчених, де Ірина Галай виступала. Можна сказати, що це тенденції нашого часу.

- З цими тенденціями не можна боротися?

- Скоріш за все, їх просто не треба брати до уваги. Вони обидві, звісно, розпіарені, але щоб там якийсь був спорт – я не бачу, це, як то кажуть, їх за вуха підтягли і все. У них хороша фізична підготовка і все, більше нічого не треба, маршрути не технічні. Туди хоч козу можна завести, і вона нормально буде себе почувати.

- Можливо, саме тому, навпаки, треба просувати альпінізм як спорт, щоб люди ставали інструкторами, сприймали це як спорт, як було колись?

- Не знаю, чи є така можливість. Бо наша школа невисокого ґатунку, у нас не буде інструкторів, які зможуть щось змінити. Вони всі теж люди, і їм, напевно, теж треба на чомусь заробляти.


В.Д. Міхалко тренує групу новачків на скеледромі НАУ, Київ

 

- На Заході це вдається поєднувати, тобто, сильні альпіністи заробляють на комерційних сходженнях, і вони спортсмени.

- У них все серйозно, вони закінчують школу гідів, це дуже важко, як кажуть, і престижно, бо це дає їм можливість приймати гостей. Те, що розказують, що західні гіди можуть завести куди завгодно, це байка, вони серйозно перевіряють своїх клієнтів.

- Нещодавно були змінені розрядні норми та вимоги з альпінізму, зокрема, зменшена кількість сходжень, необхідних для виконання 3-го-1-го розрядів. Чи є це спрощення впливом комерціалізації?

- Таке спрощення – для того, щоб швидше залучити людей, зацікавити їх, щоб вони йшли в спортивний альпінізм. Але правила сходжень не змінюються. Усе, що трохи спростилося, компенсується далі – треба буде доробляти на 1-му і КМС. Спортивна робота буде вимагати там дуже багато сходжень і навичок. А масові розряди зроблені для того, щоб якось підняти залученість і масовість.

- Чого, на Вашу думку, не вистачає сучасним альпіністам?

- Не вистачає мотивації, багато різних забав кругом, які можуть відволікати. Тут треба працювати. Багато спокус навколо. Дуже часто народ прозріває на підходах, але буває навпаки – думаєш, що й ноги нового учасника не буде на скеледромі, але його раз – і прорвало, він тепер звідси не вилазить, весь час тренується.

- Які ще захоплення у Вас є? Нещодавно Ви казали, що захопилися садівництвом, як успіхи у цьому напрямку?

- Чекаємо весну. А так все в порядку, це дуже гарна віддушина. Якщо раніше кожні вихідні виїжджали десь на скелі, а зараз я із задоволенням їжджу на дачу, щось будую, копаю, рию, словом – творю.

Спілкувалась Аліса Покровська

Переглядів: 110 | Додав: sandruschenko91 | Теги: Міхалко, Аліса Покровська, інтерв'ю, МКС пряма мова | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar