00:56:48
Перезимувати літо: Дві історії про сходження на Пік Леніна


У певний момент, коли ти вже зробив перші кроки у своїй довколаспортивній альпіністській кар’єрі, може виникнути тяга до глибшої самоідентифікації та бажання визначити, який же ти врешті альпініст – технар, висотник чи універсальний солдат. Цього року одразу декілька членів Команди МКС вирішили протестувати свою спроможність долати гірські перешкоди на не надто дружній до організму, нещадній, але незбагненно вабливій висоті 7К. Хоча будь-яке сходження по своїй суті рідко буває грою з нульовою сумою, для першої спроби спортсмени вирішили обрати найменш ресурсоємний, доступний для абсолютної більшості здорових, притомних та відносно підготовлених сходжувачів 7-тисячник – Пік Леніна. Для когось ця авантюра закінчилася блискучою перемогою, іншим же вкотре довела, що великі невдачі – це сума дрібних прорахунків.

Льоша, Тьома, Аня, Оля: «Лосі, або Туди і звідти за 10 днів»

«Епопея «зганяти на семитисячник за 10 днів» завершена. Якщо сказати, що було хріново – нічого не сказати. Всі живі-здорові. Зайшло 4 людини із 9», – так резюмував серпневі пригоди Олексій Чечуга щойно група дісталася цивілізації.

Зібравши 8 сильних і частково сходжених (впродовж попередніх двох тижнів на альпзборах в Туюк-Су) учасників та одного з найкращих інструкторів ФАіС Володимира Дмитровича Міхалка, група у буквальному сенсі форсувала сходження і не втрачала ані дня. Приїхавши ввечері 3 серпня у базовий табір на 3600 м, за п’ять днів спортсмени встигли акліматизуватися до висоти 5900 м і перепочити у 1-му таборі на 4400 м.



Льоша зізнається, що сміливий задум з експрес-сходженням – не для слабких тілом і духом, це стало зрозумілим вже під час підйому в 1-й табір: «Гори майже не помічаються. Просто орди бабаків. Іноді ввижається, що вони знущаються над нами». Перший перехід до табору на 5300 м дався непросто, траплялися навіть падіння в тріщину з несили. Спустившись на відпочинок, двоє з групи через погане самопочуття вирішили далі не продовжувати.

Під час штурмового виходу у 2-му таборі далася взнаки хвороба ще одного члена команди та інструктора Володимира Дмитровича. В ударній групі залишились Олексій Чечуга, Артем Пирогов, Олексій Власенко, Ольга Васанова та Анна Мисишин. У 3-му таборі на 6100 м альпіністи провели дві ночі, а не заплановану одну, через негоду; сумувати не довелося, бо, як не дивно для такої висоти, «почався жор».



Штурм о 3-й ночі розпочали завзято й бадьоро, однак на висоті близько 6300 м Оля прийняла непросте рішення повернутися – почалися проблеми із диханням, і вона не хотіла наражати решту команди на поразку. Четвірка, яку без вагань можна назвати фантастичною, продовжила шлях до вершини, пройшовши його за гідний час – 8 год. 20 хв. від табору. На передвершинному «ножі» обігнала інші групи, які застрягли у черзі на місцеві провішані перила – вправні й сміливі можуть дозволити собі їх не використовувати. А ввечері цього ж дня вже була у 2-му таборі. Увесь маршрут команда пройшла не лише потужно, але і яскраво: кольорові драконячі хвости, причіплені позаду кожного, неможливо було не помітити на білосніжному полотні льодовика.

За згадками Льоши, шлях до вершини Піку здавався нескінченним, кожен зліт вводив в оману, здавався останнім, а за ним виднівся новий. Втім, якою б довгою, морозною і виснажливою не була ця дорога, вона вартує тих відчуттів, які відкриваєш для себе, вперше ступивши на таку висоту. Льоша підтверждує: «На все життя в мене залишиться у пам’яті картина: сіре ранкове небо, зліва від нас розкинувся вид на Алайський хребет, на небосхилі з-за хмар видніється тонка вогняна стрічка сонця».



Аліса та Оксана: «Купатись чи не купатись?»

Аліса Покровська могла б без вагань долучитися до команди під керівництвом Володимира Дмитровича, але з оскільки з самого початку визначила пріоритетом фіксовану в часі технічну частину гірських планів в Туюк-Су (які за іронією долі та непередбачуваним збігом обставин врешті реалізовані не були), зважилася на організацію власної міні-експедиції. Цей зухвалий задум підтримала досвідчена мандрівниця й екологічна активістка Оксана Омельчук, тож ідея здійснити сходження самостійною жіночою зв’язкою вилилась у реальний план дій.

Дівчата мали початкову акліматизацію після двох тижнів альпзборів в Туюк-Су і, в порівнянні з попередніми героями, вагон часу на спробу сходження – цілих три тижні. Оскільки попереднього досвіду перебування на таких висотах у них не було, «для профілактики» вони заклали стандартну кількість днів та марудних акліматизаційних сходжень на довколишні піки. На які врешті не пішли, зарахувавши себе в ряди адептів «лінивої акліматизації».



«Перший акліматизаційний блок дався нам відносно легко, деякі відрізки маршруту долалися швидше запланованого часу», - зазначає Аліса. У кожному таборі до 5300 м включно сходжувачки провели по дві ночівлі. Під час переходу до 3-го табору, на висоті близько 5800 м Оксані стало зле, і вона прийняла рішення повернутися. Аліса ж продовжила шлях до 6100 м, де скооперувалася із вже знайомою зв’язкою поляків, провівши у 3-му таборі день та спустившись під вечір на 5300 м. На наступний день дівчата попрямували вниз на відпочинок – не в базовий табір на 3600 м, як планували, а в 1-й на 4400 м. І тут настала точка неповернення smile



На дні відпочинку Аліса піддалася миттєвому, майже несвідомому пориву освіжитися у льодовиковому озері. Більш завбачлива Оксана милася водою з річки. Після двох днів відпочинку дівчата отримали однаковий результат у вигляді застуди. Оксана вирішила припинити сходження одразу на початку штурмового виходу. Аліса, відчуваючи купу сил попри дертя у горлі, продовжила шлях у парі з одним із поляків: «Я розуміла, що застуда на висоті – це беззаперечний програш. Але якесь сліпе сподівання на 5-відсоткову ймовірність успіху підштовхнуло мене спробувати піти якомога далі», - згадує вона.



В результаті, Алісі вдалося дійти до висоти близько 6300 м – не бажаючи наражати на небезпеку себе і напарника (який зійшов на вершину успішно), вона розвернулася й пішла вниз. Зустрівшись у 1-му таборі, сходжувачки попрямували до базтабу, де, очікувано, пекельну застуду почало знімати як рукою. «Якби у нас залишилося на кілька днів більше часу до відльоту, ми б спробували піти на штурм ще раз», - говорить Оксана. Спекотне повітря Ошу розвіяло смуток і сумніви щодо подальшого повернення альпіністок до цієї вершини – але вже в рамках чогось значно більш амбітного й прорахованого до найменшої дрібниці.

Автор - Аліса Покровська
Переглядів: 316 | Додав: alisapokrovskaya23 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar